Прозорість та інформаційна відкритість закладу освіти

Пам'ять минулого

День ПеремоГИ

Вже довгі роки День Перемоги відзначають усі без винятку громадяни України та інших країн колишнього СРСР. Але чи багато ми знаємо про свято?

Не перетворилося воно у простий символ, який не несе абсолютно ніякого сенсу для більшості? Свято, яке, ми дуже на це сподіваємося, ще довгий час буде нагадувати молодим поколінням про страшні дні війни і героїзм радянських солдатів.

Починаючи розмову про День Перемоги, не можна не сказати про те, яким довгим був фінальний ривок до закінчення воєнних дій. Наступ радянських військ в районі Польщі та Пруссії довелося на січень 1945-го. Союзницькі війська також не стояли на місці і швидкими темпами рухалися до Берліну. На думку багатьох істориків та аналітиків, ознаменувало повну поразку Німеччини самогубство Гітлера, 30 квітня 1945 року. Втім, це не зупинило війська нацисткой Німеччини. Лише кровопролитні битви за Берлін привели до остаточної перемоги СРСР і союзників, але занадто великою ціною. Сотні тисяч убитих з обох сторін — і 2 травня столиця Німеччини капітулювала. Далі пішла і капітуляція самої Німеччини.

Отже, незважаючи на те, що деякі військові операції тривали і після 9 травня 1945 року, саме цей день вважається днем поразки нацистської Німеччини. Чому обрана саме ця дата? Все просто. 9 травня 1945 року була підписана капітуляція Німеччини і всі її війська зобов'язані були скласти зброю. Але на ділі далеко не всі військові загони Третього Рейху вчинили саме так. Виною тому було небажання деяких представників німецького офіцерського складу закінчувати службу в полоні. А ще — банальне відсутність зв'язку, що призвело до дезінформації та подальшим жертвам з обох сторін. Так чи інакше, 9 травня — офіційна дата капітуляції Німеччини, і це офіційний факт. Що цікаво, у західних країнах прийнято відзначати закінчення Другої світової війни в Європі 8 травня, оскільки по центральноєвропейському часі саме тоді (22:43) було підписано акт про капітуляцію. Напевно, подібний розподіл й на краще — у пострадянських країнах та країнах Заходу відзначають трохи різні свята (там він називається Victory in Europe Day — День Перемоги в Європі). На Заході першорядне значення має участь їх військ в загальній перемозі, в той час як в наших країнах згадують про героїзм радянських солдатів, що віддали життя за майбутнє своєї країни і своїх дітей.

Перше повноцінне святкування на честь перемоги у Великій Вітчизняній війні відбулися лише 24 червня 1945 року, хоча ще до цього по радіо було оголошено про те, що 9 травня оголошується офіційним Днем Перемоги. Початок знаменної події, яке увійшло в світову історію, ознаменувався парадом, командував яким Костянтин Рокоссовского. Приймав же парад Георгій Костянтинович Жуков, один із найзнаменитіших військових командувачів 20 століття. Закінчився парад знаменитим виходом 200 знаменостей, кожен з яких кинув прапор німецького війська до мавзолею, тим самим продемонструвавши остаточність і масштабність перемоги радянської армії та радянського народу. В інших містах на честь великої дати були проведені святкові вечірні салюти.

Історія свята День Перемоги — 9 травня

Волею долі такий варіант святкування Дня Перемоги протримався недовго. В 1947 році це знамените свято було визнано звичайним робочим днем, що автоматично відміняло паради та інші масштабні заходи. Якщо вірити деяким документам, керівництво країни вважало, що втомлений від війни народ повинен був хоча б трохи призабути криваві події тих жахливих п'яти років. І лише у 1965-му, в рік двадцятирічного ювілею перемоги радянських військ, день 9 травня був відновлений в правах загальнонародного свята. У багатьох регіонах проходили власні паради, а завершувався день звичним салютом.
Розпад Радянського Союзу ознаменувався проблемами для новостворених держав. Відбувалися різні конфлікти на політичному грунті, ще не повністю створеним або укомплектованим урядам було не до організації народних святкувань.Кінець 1995 року в Росії відновилося повноцінне святкування Дня Перемоги. У тому році відбулося цілих два паради, один з яких, був на Красній площі, а другий, з бронетехніки, пройшов на поклон Герою. Інша офіційна частина святкування полягала в обов'язковому вечірньому салюті та покладанні вінків до пам'ятників і меморіалів.

Варто згадати про всіх тих, хто захищав нашу країну в ті страшні роки. Точних даних про загиблих немає до цього часу, а приблизні цифри жахають. Різні історики називають цифри від 15 і до 28 мільйонів жертв тільки з боку військових, не кажучи вже про неймовірні кількості мирних жителів. Але зараз вже не настільки важливо, скільки людей загинуло під час Великої Вітчизняної війни, тим більше, що точної інформації не буде ніколи.

Дніпропетровщина в роки Великої Вітчизняної війни

Дніпропетровськ був окупований фашистами у серпні 1941 року, і лише через два роки - 25 жовтня 1943 року - у місто увійшли радянські війська. А увечері того ж дня залпами з 234 знарядь Москва салютувала на честь звільнення Дніпропетровська. Сімнадцять учасників форсування Дніпра на ділянці Лоцманська Кам'янка - Старі Кайдаки за свої подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Бої за звільнення міста були важкими, загинули сотні тисяч радянських солдатів.

Звільнення міста Дніпропетровська й області було частиною великого літнього наступу Червоної армії в 1943 році. У вересні першими на територію нашої області вступили війська Степного і Південно-Західного фронтів. Тепер уже радянські війська форсували складну природну перепону - Дніпро.

Гітлерівці перетворили оборонні споруди на правому березі Дніпра в так званий "Східний вал європейської міцності". Берегові лінії ріки були обладнані дотами, дзотами, артилерійськими позиціями, окопами в декілька рядів, дротовими загородженнями і протитанковими ровами. Уздовж оборонного рубежу проходила шосейна дорога, що зв'язувала всі укріплення і дозволяла маневрувати силами.

Директива Ставки Верховного Головнокомандування від 9 вересня 1943 р. "Про швидке і рішуче форсування рік і нагородження особового складу за успішне форсування водяних перепон" наказувала з виходом на Дніпро перейти його, захопити на правому березі плацдарми, що дозволили б розгорнути сили для подальшого наступу.

На Дніпропетровському напрямку наступ вели війська Південно-Західного (із 20 жовтня 1943 р. 3-го Українського) фронту під командуванням генерала армії Р.Я. Малиновського і Степового (із 20 жовтня 1943 р. 2-го Українського) фронту під командуванням генерала армії І.С. Конєва. За розробленим командуванням 2-го Українського фронту планом наступальної операції вирішено завдати удару по ворожих з'єднаннях з уже захоплених плацдармів у напрямку П'ятихатки - Кривий Ріг і далі на Апостолово, щоб відрізати шляхи відступу військам ворога в районі міста Дніпропетровська. Розгром Дніпропетровського угруповання противника був доручений військам 3-го Українського фронту.

Ранком 15 жовтня ударні з'єднання Степового фронту перейшли в наступ. Головні сили йшли в напрямку П'ятихатки - Кривий Ріг. Для посилення наступального тиску в бій була введена 5-а гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрова. Розвиваючи наступ, радянські війська оволоділи залізничною станцією - П'ятихатками.

Німці перекинули в район прориву чотири нові дивізії і направили удар по флангах Степового фронту, чим призупинили їхнє просування. Незважаючи на контрудар німців, наступ радянських військ у центрі розвивався успішно. Розширивши прорив оборони ворога по фронту до 70 кілометрів і вглибину до 100 кілометрів, танкові і механізовані з'єднання прорвалися до Кривого Рогу. Але це було тільки початком битви за цей стратегічно важливий населений пункт. Стиснути коло не вдалося, але були забезпечені сприятливі умови для розгортання наступу 3-го Українського фронту.

Скориставшись тим, що німецькі сили сконцентровані на криворізькому напрямку, 46-а і 8-а армії 3-го Українського фронту 23 жовтня перейшли в наступ у районі міста Дніпропетровська. Дніпро тут ще з вересня форсували за трьома напрямками: із північного сходу - біля села Аули, із півдня - біля селищ Військове – Вовніги, а також у безпосередній близькості від міста - біля селищ Діївки і Лоцманської Кам'янки. Рішучими діями 46-а і 8-а армії значно розширили плацдарм на правому березі Дніпра, створивши для гітлерівських військ загрозу повного оточення.

Опір ворога був врешті-решт зламано. Війська 3-го Українського фронту 25 жовтня 1943 року звільнили Дніпропетровськ. У боях за місто відзначилися підрозділи 39-ої гвардійської стрілецької дивізії 8-ої гвардійської армії. При форсуванні Дніпра біля села Чаплі 120-им стрілецьким полком цієї дивізії, яким командував полковник Мазний, відзначився агітатор полку капітан Рудніченко. Цілу добу він із купкою бійців відбивав атаки переважаючих сил ворога, забезпечивши переправу полку. Рудніченку за героїзм, виявлений у боях на правому березі Дніпра, було надане звання Героя Радянського Союзу.

Також у битві за Дніпропетровськ уславилися воїни 152-ої стрілецької дивізії 46-ої армії, яких нагородили за цю операцію орденом Червоного Прапора. В знаки Перемоги над ворогом і визволення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників Москва салютувала 20-ма артилерійськими залпами з 224 знарядь. Адже місто мужньо боролося під час Великої Вітчизняної війни. У той же день, 25 жовтня 1943 року, було визволено місто Дніпродзержинськ. У боях за Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ також треба відзначити війська генерал-майора В.В. Глаголєва, генерал-майора І.С. Кособуцького, генерал-майора авіації В.О. Судця, уродженця Дніпропетровська, артилеристів генерал-лейтенанта М.І. Недєліна і генерал-майора М.С. Алексєєнка. Багато воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Звільнення Дніпропетровської області закінчилося в районі Кривого Рогу і Нікополя в лютому 1944 р.

Визволення Дніпропетровська, як і визволення Дніпропетровської області та всієї України, проходило крок за кроком, район за районом, місто за містом. Надзвичайно важко було нашому народу здобути Перемогу. Буквально кожен шматок нашої землі облитий кров’ю людей, які вчинили героїчний подвиг заради наступних поколінь. Ми будемо пам'ятати це завжди.

За мужність і героїзм 59 воїнським частинам та з’єднанням було присвоєно імена населених пунктів області, які вони звільняли. Високого звання Героя Радянського Союзу удостоєні 33 воїни 46-ої армії, які відзначилися при форсуванні Дніпра та звільненні Дніпропетровська і Дніпродзержинська. В цілому ж за роки Великої Вітчизняної війни Героями Радянського Союзу стали чимало наших земляків, а деякі з них цього звання удостоєні двічі.

Софіївщина в роки Великої Вітчизняної війни

Звільнення нашого краю від німецько-фашистських загарбників відбувалося у запеклих боях з вересня 1943 по березень 1944 року. Кровопролитні бої точились і на території Софіївського району, повне звільнення якого тісно пов’язане із взяттям у ворога колишнього хутора Високого.

Софіївка знаходилася у смузі наступу 46-ої армії. Протягом листопада і першої половини грудня частини армії під командуванням генерал-лейтенанта Глаголєва просунулись на 60 км на захід від Дніпра. Шоста Орловська Червонопрапорна стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора Гречаного оволоділа північною частиною Софіївки, східною – 353 Дніпродзержинська стрілецька дивізія, а 195-а стрілецька дивізія під командуванням полковника Сучкова 1 лютого 1944 року вигнала німців з південної частини Софіївки. Отак звільнялись села: 25 жовтня – Володимирівка, Ордо-Василівка; 2 листопада – Олександро-Білівка; 3 листопада – Нова Зоря, Андріївка, Криничувате, Южне, Ганно-Миколаївка, Олександрівка, Перше Травня, Сергіївка; 18 листопада – Любимівка, Братське; 23 листопада – Червоне Поле, Кринички, Мар’є-Дмитрівка; 25 листопада – Запорізьке, Менжинка.
Бої за хутір Високий почалися 19 грудня 1943 року. Весь тягар боїв ліг на плечі бійців і командирів 236-ї Дніпропетровської стрілецької дивізії під командуванням героя Радянського Союзу, генерал-майора Фесіна. Двічі переходила висота з рук в руки, і тільки в результаті рішучої атаки частин цієї дивізії на світанку 10 січня 1944 року опір противника було подолано. І погнали війська 3-го Українського фронту фашистів на захід. Третього лютого було звільнено села Петрове, Нововасилівка, Кам’янка, Ізлучисте, Новоюлівка, а 17 лютого – останній населений пункт Софіївського району – с.Авдотівка.
Визволена Софіївка лежала в руїнах. Було зруйновано 560 житлових будинків, 85 громадських приміщень, в т.ч. 6 шкіл, 7 закладів медицини, Будинок культури, млин, відділення держбанку. Як і всі міста і села звільнених районів України, так і наша Софіївка відроджувалася дуже важко. Дбаючи про відбудову та зміцнення колгоспів, багато уваги приділялось і оновленню сіл: відкривались школи, відроджувалось культурне життя. Район поступово піднімався з руїн.
Дорогою ціною було завойоване мирне життя. Війна забрала понад 27 млн. життів радянських людей. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло близько 3 тисяч жителів нашого району, серед них – Герої Радянського Союзу Денис Архипович Заєць, Микола Григорович Карпенко, Олексій Володимирович Постний.
Ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю захисників, які ціною свого життя увійшли у безсмертя і вшануймо їх хвилиною мовчання…
17 лютого ще йшли бої за останнє село нашого району – Авдотівку. Ще відбивалася заграва Високого. Невеличкий за розміром степовий хутір Високе у нашому районі до війни – це всього 24 хати. Та розташований він на узвишші, котре на військових картах позначалося як «висота 154» і мала важливе стратегічне значення. З її взяттям радянським військам відкривався шлях до визволення Кривого Рогу. Там полягла не одна тисяча солдатів, бо тільки у братській могилі на місці спорудженого нащадками меморіального комплексу «Високе» поховано 5061 боєць».